Декриміналізація проституції в Україні: що це означає і чи можлива зміна законодавства?

Питання легалізації або декриміналізації проституції в Україні періодично повертається до суспільної дискусії. При цьому важливо розрізняти два поняття: декриміналізацію та легалізацію. Це не одне й те саме.

Який статус проституції в Україні зараз?

Станом на 2026 рік в Україні заняття проституцією залишається адміністративним правопорушенням. Це передбачено статтею 181-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Водночас саме заняття проституцією не є злочином за Кримінальним кодексом України. Кримінальна відповідальність передбачена за низку пов'язаних із сексуальною експлуатацією дій — зокрема за примушування, втягнення неповнолітніх та інші форми експлуатації.

Тому щодо України правильніше говорити не про «кримінальну заборону проституції», а про адміністративну відповідальність за заняття проституцією.

Що означає декриміналізація?

У широкому розумінні декриміналізація означає відмову держави від покарання за певну поведінку як за правопорушення кримінального характеру.

Однак щодо проституції в Україні термін «декриміналізація» потребує уточнення: оскільки саме заняття проституцією вже не є кримінальним злочином, потенційна реформа могла б стосуватися насамперед скасування адміністративної відповідальності.

Тобто людина, яка добровільно надає сексуальні послуги іншій повнолітній особі за винагороду, не притягувалася б до відповідальності лише за сам факт такої діяльності.

Це, своєю чергою, не означало б автоматичного дозволу на будь-яку діяльність навколо секс-індустрії.

Декриміналізація — це не легалізація

Це одна з головних відмінностей.

Декриміналізація може означати, що держава перестає карати людину за сам факт надання сексуальних послуг, але не створює спеціального легального ринку.

Легалізація передбачає створення конкретної правової системи, у межах якої діяльність дозволяється та регулюється державою.

Наприклад, легалізація потенційно може передбачати правила щодо:

• реєстрації діяльності;
• оподаткування;
• роботи спеціалізованих закладів;
• трудових прав;
• санітарних вимог;
• реклами;
• вікових обмежень;
• захисту працівників;
• контролю за дотриманням законодавства.

Тому скасування адміністративного покарання саме по собі ще не зробило б проституцію «офіційною професією».

Чому прихильники декриміналізації говорять про її необхідність?

Один із аргументів полягає в тому, що адміністративне переслідування може стимулювати людей приховувати свою діяльність.

Українські державні методичні матеріали, присвячені доступу секс-працівників до правосуддя, також звертали увагу на вразливість цієї групи та проблеми взаємодії з правоохоронними органами. У документі прямо згадується стаття 181-1 КУпАП та ризик використання факту притягнення до відповідальності для шантажу або розголошення персональної інформації.

Прихильники декриміналізації також можуть аргументувати, що людина, яка не боїться адміністративного переслідування за сам факт надання послуг, потенційно охочіше звертатиметься до поліції у випадку насильства, погроз або експлуатації.

Але декриміналізація не означає відсутність відповідальності

Навіть за умови декриміналізації добровільної діяльності повнолітніх осіб держава могла б зберегти сувору відповідальність за примус, торгівлю людьми та сексуальну експлуатацію.

Це особливо важливо для України, де боротьба з торгівлею людьми залишається окремим напрямом державної політики.

У вересні 2026 року Кабінет Міністрів затвердив Державну цільову соціальну програму протидії торгівлі людьми до 2030 року. Документ передбачає одночасно профілактику експлуатації, захист постраждалих та притягнення до відповідальності осіб, які вчиняють злочини, пов'язані з торгівлею людьми.

Отже, можлива декриміналізація проституції не повинна ототожнюватися з послабленням боротьби проти примусу чи торгівлі людьми.

Які моделі могла б розглядати Україна?

У міжнародній практиці існує кілька різних підходів.

Україна теоретично могла б залишити адміністративну відповідальність, скасувати її повністю або перейти до моделі регульованої легалізації.

Окремо можна регулювати діяльність третіх осіб — наприклад, організаторів, які використовують примус, експлуатацію або залучають неповнолітніх.

Таким чином, питання реформи не зводиться лише до того, «дозволяти чи забороняти проституцію». Насправді йдеться про те, яку саме поведінку держава повинна карати, яку — регулювати, а яку залишити поза сферою покарання.

Що з порнографією?

Питання порнографії в Україні має окреме правове регулювання і не повинно автоматично змішуватися з питанням проституції.

Особливо жорсткі обмеження стосуються матеріалів із сексуальною експлуатацією дітей. У 2026 році Верховна Рада розглядала законопроєкти, спрямовані на посилення відповідальності за виготовлення та розповсюдження дитячої порнографії. Зокрема, законопроєкт №15294 був прийнятий за основу 14 липня 2026 року та готувався до другого читання.

Це показує важливу особливість можливої реформи: послаблення відповідальності за добровільні дії повнолітніх не означає послаблення захисту дітей.

Чому питання залишається дискусійним?

Прихильники різних моделей по-різному оцінюють потенційні наслідки.

Одні наголошують на правах повнолітніх людей, доступі до правосуддя, зменшенні стигматизації та можливості ефективніше відокремлювати добровільну діяльність від примусу.

Інші звертають увагу на ризики експлуатації, торгівлі людьми, залучення вразливих людей та складність державного контролю за фактичною діяльністю.

Тому сама по собі декриміналізація не дає автоматичної відповіді на всі проблеми. Її наслідки значною мірою залежали б від того, які саме норми були б прийняті замість чинних правил і наскільки ефективно вони виконувалися б на практиці.

Висновок

В Україні проституція вже не є кримінальним злочином, але заняття нею передбачає адміністративну відповідальність за статтею 181-1 КУпАП.

Тому дискусія про декриміналізацію в українських умовах фактично стосується передусім питання про те, чи потрібно карати повнолітню людину за сам факт добровільного надання сексуальних послуг.

При цьому будь-яка можлива реформа повинна окремо вирішувати питання примусу, торгівлі людьми, сексуальної експлуатації та захисту дітей. Саме ці діяння залишаються принципово іншою категорією правопорушень і злочинів.

Таким чином, декриміналізація, легалізація та повна заборона — це три різні підходи, а вибір між ними потребує окремого аналізу правових, соціальних та безпекових наслідків.